+ + +
Я залишаю це дивне місто,
місто прощених і прокажених,
яке тримає – впевнено й міцно
робочі долоні в глибоких кишенях.
В якому ніколи не сплять чорнороби,
в яке прибувають нічні експреси,
в якому про успіхи та хвороби
вичитуєш із ранкової преси.
Я забуваю цю дивну жінку,
забуваю її мовчанку,
мов недочитану сторінку
починаю читати спочатку.
Ніби знову вчусь писати,
вчу абетку – веселу й співочу,
знаючи, що мої адресати
нічого від мене давно не хочуть.
Хай на світанку його передмістя
озвуться за мною фабричним гулом,
хай я, подібно до палого листя,
залишусь для когось печальним минулим.
Хай по мені не залишиться сліду,
хай не залишиться жодного жалю –
я так чи інакше з нього вже їду,
я ось його уже залишаю.
І жінка ця хай навчається жити,
так, ніби завжди жила без мене,
хай не спиняються літні пружини,
нагріваючи небо зелене,
хай працюють державні контори,
хай не запізнюються трамваї,
хай будуть відчиненими коридори,
в яких вона мене забуває.
Я забуватиму його ріки,
буду заплющувати повіки,
буду зчитувати плакати,
я буду чекати, я вмію чекати.
Тож хай все забудеться – я не проти.
В її листах стільки турботи,
стільки любові, стільки отрути.
І спробуй її після цього забути.